Хресний шлях старця Ієремії Афонського завдовжки в століття

4 серпня 2016 року близько 14:00 за Київським часом, проживши 100 років земного життя, відійшов до Господа ігумен Афонського Свято-Пантелеімонівського монастиря схиархімандрит Ієремія (Альохін). Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ публікує статтю директора Міжнародного інституту афонської спадщини Сергія Шумила про земний шлях  ігумена Ієремії.

Старець Ієремія був дивовижною і яскравою особистістю серед сучасного православного чернецтва. І не тільки тому, що був найстарішим ігуменом на Афоні. Він воістину був справжнім духоносним старцем, завдяки якому і в наш час зберігається можливість доторкнутися до духовної спадщини великих старців минулого.

Життя отця Ієремії (в миру Альохін Яків Пилипович) було сповнене скорботи, поневірянь і навіть гонінь за віру. Народився він 9/22 жовтня 1915 року в хуторі Ново-Руському області Всевеликого війська Донського в благочестивій (нині Міллерівський район Ростовської області) у православній козацькій родині.

Його дитинство припало на роки богоборчої революції та громадянської війни. В кінці 1920-х років його батька заарештували як «куркуля». У той час у нього вже було погано із зором. Старший син Іван запропонував себе замість старого батька, чекісти забрали його і посадили до в’язниці. Незабаром, 1928 або 1929 року всю сім’ю Альохіна «розкуркулили» і відправили на Урал, в Верхньокам’янський округ Пермської області. Довезли до Солікамська, а звідси на баржах їх переправили у верхів’я Ками і висадили на безлюдному березі. Всього баржа доставила близько 100 чоловік. Багато було дітей. Навколо – жодної хати, крім будиночка біля пристані, де проживало начальство. «Абсолютно глухе місце. Вийшли на берег, перехрестилися і стали обживатися, самі побудували собі хатинки з сосен і почали працювати. Різали ліс і сплавляли по річці. Начальство за нами спостерігало, щоб не втекли, щоб працювали, – розповідав старець. – Через півроку після прибуття на місце заслання від життя в найтяжких побутових умовах, голоду і холоду захворіла і померла мати. Там її і поховали, на пристані. Багато дітей повмирали». Батько і старші брати вирішили втекти. Стали переправлятися через Каму, але тут їх помітили і відкрили стрілянину. Після втечі їх з батьком і братами розділили. Батька він більше ніколи не бачив. Брати пізніше знову вчинять втечу і своїм шляхом добиратимуться до Маріуполя.

Якова Альохіна помістили в табір. Господь пом’якшив серце начальника варти: він дав юнакові 3 рублі, щоб оплатити переправу, і випустив на свободу. Перебравшись на той берег уже вночі, Яків побачив там капличку, заліз всередину і переночував. Але на ранок його знайшли комсомольці. Вони хотіли було здати втікача назад у табір, але пошкодували і відпустили.

Пішки йшов на Батьківщину, пробираючись путівцями від села до села. Просив милостиню. «Три роки поневірявся, – згадував отець Ієремія, – пішки йшов від села до села, і ніде люди не давали мені померти з голоду, не залишали без їжі, хоч і ризикували через мене. Бог посилав добрих людей. Я пам’ятаю. Дякувати за все Господу!».

Майбутній старець кілька років поневірявся, пішки добирався до рідного краю, на Україну. Влаштувавшись у 1935 р. простим робітником на металургійному заводі в Маріуполі, він не побажав відректися від віри і вступити в компартію, відкрито засвідчивши, що є православним християнином. За це знову піддався загрозі переслідувань і арешту. З приходом німців у 1941 році був насильно вивезений на важкі роботи до Німеччини.

Отець Ієремія розповідав, що німці влаштували в окупованому Маріуполі облаву на молодих людей. Зібрали чоловік 100, поселили в табір і потім вивезли до Німеччини в вагонах для худоби. Серед них опинився і 26-річний Яків Альохін. У Німеччині їх привезли в маленьке містечко Зинген округу Констанц в землі Баден-Вюртемберг, де йому довелося працювати як рабу на фабриці 3 роки. За межі заводу їх не випускали. З цехів марширували до казарм, з казарм – знову в цехи. Йому знову довелося пережити каторжну працю, голод і нелюдські умови життя.

Незважаючи на пережиті страждання і горе, він, на подив, так і не озлобився, зберігши в серці непохитну віру в Господа.

І коли в 1945 році його звільнили, на питання радянського офіцера: «Чим планує займатися надалі?» – відповів, що хоче провести залишок свого життя в служінні Господу. Можна тільки уявити, яка реакція була у радянського офіцера … Лише дивом Божим він уникнув нового арешту.

Стати священиком відразу після повернення на Батьківщину йому не вдалося. Тому довелося бути простим робітником на хлібозаводі в Луганську. У цей період майбутньому старцю довелося зазнати чимало нових випробувань і навіть гонінь за віру, але все це не зломило його. Більше того, нова хвиля атеїстичного наступу на релігію при Хрущові спонукала до прийняття рішення остаточно піти зі світу і цілком присвятити своє життя служінню Богу.

Так, у 41 рік (1956 р.) Яків Альохін вступає до Одеської духовної семінарії, де, до речі, навчався разом з майбутнім Предстоятелем Української Православної Церкви Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом). Одночасно майбутній ігумен Афонського монастиря ніс послух в одеському Свято-Успенському чоловічому монастирі. Вже 17 січня 1957 року він приймає чернечий постриг з ім’ям Ієремія. І в тому ж році, 25 січня, висвячений в ієродиякона, а в наступному 1958 році, 27 січня, – в ієромонахи.

Духівником і наставником о. Ієремії в цей період стає видатний подвижник, колишній насельник Ново-Фиваїдського скиту Свято-Пантелеімонівського монастиря на Афоні схиігумен Кукша (Величко, +1964), нині причислений до лику святих. Також в Одесі отець Ієремія близько сходиться з багаторазово гнаним за віру сповідником і в’язнем сталінських концтаборів схиархімандритом Пименом (о. Малахов Тишкевич, +1984), який до арешту в 1937 р. служив в Чернігові і був сподвижником схіархімандрита Лавренія (Проскури, +1950) .

Ці старці і сповідники віри залишили незгладимий слід в душі о. Ієремії, вплинувши на його духовне становлення і все подальше життя.

Дізнавшись, що в 1960 р. з Псково-Печерського монастиря деякі з ченців будуть направлені на служіння в Руський Афонський Свято-Пантелеїмонів монастир, отець Ієремія, за порадою свого духовного наставника – колишнього насельника цієї Святогірської обителі преп. Кукші (Величко, + 1964) Одеського, теж подає відповідне прохання. Але потрапити на Афон у ті роки було вкрай складно. Цілих 14 років довелося о. Ієремії чекати дозвіл. І все ж, незважаючи на всі складнощі, в 1974 р. патріарх Константинопольський Димитрій з шести заявлених ченців з СРСР вибрав саме його, видавши відповідний дозвіл на поселення на Святому Афоні. З тих пір майбутній старець, який навіть не мріяв про таку милість Божу, безвиїзно подвизався на Святій Горі.

У Руському на Афоні Свято-Пантелеімонівському монастирі отцю Ієремії довелося невпинно працювати над його відновленням. У цей період обитель переживала період занепаду. Тому його відродження – це одна з головних заслуг отця Ієремії.

У 1975 р. він удостоєний сану архімандрита, а 10 квітня наступного року – був обраний братією загальним духівником Афонського Свято-Пантелеімонівського монастиря. У грудні 1978 року – намісником ігумена, а 5 червня 1979 р. патріархом Константинопольським Димитрієм затверджений на посаді ігумена Руського афонського монастиря. Урочиста інтронізація відбулася 9 червня того ж року.

У 2006 р. за афонською традицією отець Ієремія прийняв постриг у велику схиму.

17 жовтня 2013 року, під час відвідування Свято-Пантелеімонівського монастиря, Константинопольський Патріарх Варфоломій нагородив його правом носіння патріаршого наперсного хреста.

Незважаючи на свої 100 років, старець Ієремія як і раніше не тільки невпинно ніс молитовний подвиг, а й продовжував до останнього дня дбати про обитель.

У наше метушливий час подвиг служіння отця Ієремії являє собою рідкісний, але яскравий приклад духоносного старецтва, успадкованого через духовне наступництво від святих новомучеників, сповідників віри і старців минулого, серед яких важливу роль зіграли як преп. Кукша (Величко) і схіархім. Пімен (Тишкевич), так і колишні подвижники і старці Руського на Афоні Свято-Пантелеімонівського монастиря, від яких схиархімандрит Ієремія переймав живий досвід і традицію афонського подвижництва і внутрішнього діяння.