Духовна роль в паліативній медицині. Паліативна допомога і церква в Украіні

 

Синодальний відділ Української Православної Церкви

з питань охорони здоров’я та опіки медичних закладів, м. Київ, Україна

Єпископ Львівський і Галицький Філарет,

протоієрей Андрій Налівайко

 

ДУХОВНА РОЛЬ В ПАЛІАТИВНІЙ МЕДИЦИНІ

ПАЛІАТИВНА ДОПОМОГА І ЦЕРКВА В УКРАЇНІ

 

 

Церковні витоки розвитку паліативної медицини.

Сучасна медицина більше 15 років тому повернулася до поняття паліативна допомога. Згідно з визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я - «Паліативна допомога - це діяльність, спрямована на поліпшення якості життя хворих зі смертельним захворюванням та їх близьких шляхом попередження і полегшення страждань за допомогою раннього виявлення, ретельної оцінки та усунення болю та інших фізичних, психологічних, соціальних і духовних страждань». Поняття «паліативна допомога» виникло у зв'язку з лікуванням онкологічних хворих, але сьогодні це поняття відноситься до всіх видів невиліковних захворювань. Паліативна допомога є частиною суспільної охорони здоров'я, тому наданням цієї допомоги займаються не лише державні лікувально-профілактичні установи і соціальні структури, але також громадські та релігійні організації. Церква має багатовіковий досвід полегшення страждань та догляду за хворими з невиліковними захворюваннями. Можна згадати жалісливих вдів, доглядалок за хворими, сестер милосердя.

Духовне розуміння страждань хвороби і смерті.

Визнаючи безумовну необхідність медичної допомоги хворим, особливо людям з важкими захворюваннями і зі смертельним діагнозом, і беручи участь в організації догляду за ними, Церква все ж бачить свою головну і унікальну роль у тому, щоб надавати духовну підтримку їм та їхнім близьким. Духовна підтримка має цілий ряд аспектів. Насамперед, це християнське ставлення до питань, з якими зустрічаються хворі, а також їхні близькі та медичний персонал. Це питання про сенс страждань, про ставлення до смерті, про значення віри. По-друге, це власне форми і методи духовної підтримки, причому не тільки хворих, але і тих, хто знаходиться поруч з ними і надає їм допомогу. Перш ніж говорити про методи і форми, які церква використовує для духовної допомоги і розради, необхідно коротко торкнутися основних питань, з яким стикається кожна страждаюча людина: чому я, за що мені все це, в чому сенс моїх страждань ...

Відповіді на ці питання знаходяться тільки лише в духовній площині.

Хвороба і пов'язані з нею страждання наближають людину до духовного переосмислення свого життя перед обличчям тієї повноти буття, яка можлива тільки в єдності і спілкуванні з Богом як Творцем світу і Спасителем людини. Хвороба може навчити людину співучасті у стражданнях іншого, розбудити в ній почуття людської солідарності, єдності долі людського роду і звернути його погляд до Бога як Небесного Отця. Хвороба нагадує людині про її смертність, однак, для християнина смерть не тільки останній ворог. Вона пов'язана зі сподіванням на посмертне єднання з Богом, підставою якого є великодня віра у воскреслого з мертвих Христа, Переможця смерті. Хвороба і страждання можуть стати протиотрутою гріху, якщо приводять до усвідомлення недосконалості і тлінності земного існування людини. У той же час православне Передання ніколи не розглядало хворобу і страждання як «ціну» для оплати наших гріхів, як неодмінну умову нашого визволення від наслідків гріха і смерті. Страждання є наслідком гріховності людини і попускаються Богом, але не є обов'язковими для порятунку і не повинні бути предметом стремлінь віруючого, бо гріх долається покаянням і виконанням заповідей Божих. Святі отці не вважають можливим встановити однозначний зв'язок хвороби з гріхом. Так, преподобний Марк Подвижник говорить: «Не думай, що всяка скорбота находить на людей за гріхи». Святитель Григорій Богослов, людина бездоганного морального життя, говорячи про власні немочі, не вважає за можливе визначити їх походження і причину: «страждаю від хвороби і знемагаю тілом. Інші зарозумілі, може бути, сміються над моїми стражданнями. Розслаблені мої члени, і ноги ходять нетвердо. Не знаю, наслідок це стриманості, або наслідок гріхів, або яка-небудь боротьба» (Творіння святого отця нашого Григорія Богослова, Архієпископа Константинопольського. М., 1843. Ч. I, с. 6).

Тверда позиція в цьому питанні і святителя Філарета Московського: «Хто може виміряти глибину, дослідити шляхи Божих доль? Хто зважиться кожного хворого визнати засудженим і всяку хворобу вердиктом провини (Святитель Філарет Московський. З слова перед подячним молебнем за припинення згубних хвороб. Т. 3, с. 207- 208).

Від успішності вирішення питання, в чому сенс людських страждань, залежить і успіх у вирішенні багатьох духовних і психологічних проблем, з якими стикається важко хвора людина і його родичі, - і не тільки в якийсь обмежений проміжок часу, але й протягом усього їхнього життя. Серйозний пошук сенсу життя ніколи не мине питання про віру в Бога. Віруюча людина розуміє, що сенс життя тимчасового - підготовка до вічного життя. Ця підготовка неможлива без Бога, без істинної віри в Бога, без життя по цій вірі. Але якщо невіруючій людині сказати, що сенс життя в Бозі, - то від цього нічого не зміниться. Вона повинна сама прийти до цього висновку. Завдання Церкви, священнослужителя - допомогти, якось стимулювати людину до того, щоб вона хоча б захотіла повірити в цей висновок. Інакше всі слова марні.

Втіха стражденному. Духовна допомога священнослужителя.

Церква надає духовну підтримку як самим хворим, так і їх близьким, а також медичному персоналу, який піклується про хворих. Таку підтримку покликані надавати і священнослужителі, і церковні соціальні працівники, і сестри милосердя.

Духовна допомога хворим, які є членами Церкви або бажають стати такими, включає участь у церковних Таїнствах і богослужіннях, молитви Церкви про недужних, відспівування покійних і їх заупокійне поминання. Крім того, потрібно допомогти людям в усвідомленні духовного сенсу свого життя, що виходить за рамки земного буття, в духовному оновленні, в усвідомленні значення своєї хвороби у справі власного порятунку.

Дуже важливо для священика допомогти віруючій людині позбутися депресії іпохондрії, і почуття страху перед майбутнім. Страх смерті або інші реакції на звістку про невиліковне захворювання можуть викликати або підвищити інтерес до духовних питань. Результатом роздумів на духовні теми можуть стати усвідомлення гріха, прощення, примирення і прийняття діагнозу. Головне щоб священнослужитель якнайчастіше відвідував стражденного і спілкувався з ним на ці теми.

Людям невоцерковленим або тим, хто сповідує інші релігії допомога повинна надаватися дуже делікатно: слід поважати вільний вибір, переконання і почуття пацієнта. Священик повинен психологічно підтримати хворого. Слід бути готовим до прояву агресії, злості та інших негативних психологічних станів. Потрібно поставитися до них як до природної реакції, дати можливість виходу. У той же час, потрібно вміти заспокоїти хворого, надати йому моральну підтримку, дати правильну пораду, допомогти впоратися з сильним емоційним переживанням.

Лікарі не менше своїх пацієнтів потребують духовної і моральної допомоги. Щоденне зіткнення з великою кількістю людських страждань з часом може призвести до появи цинізму, черствості, байдужості. Тут важлива роль належить священику. Його настанови, проповіді, молебні про допомогу Божу, можливо особисті зустрічі будуть допомагати лікареві щораз усвідомлювати значення своєї високої місії.

Спілкування з вмираючим, прояв до нього доброти та активної участі, терпимість до примх, а іноді і образ, вимагають колосальної напруги душевних сил.

Принципи милосердя, любові та уваги, підкріплені вірою і молитвою - ось ті основи, на яких будується турбота про ближнього.

Основою духовної турботи є прагнення якомога легше провести пацієнта через серію його особистісних реакцій, допомогти хворому побачити позитивний сенс страждань і втрати, пробачити долю і оточуючих і самому бути прощеним ними. У світлі цих цінностей смерть постає не як руйнування, але як звільнення і повернення, як народження в інше життя».

Перспективи розвитку надання допомоги невиліковним хворим.

Участь Церкви в наданні допомоги невиліковним хворим полягає, насамперед, в духовно-пастирській допомозі таким хворим, їх духовному окормленні, прилученні хворих благодатним і рятівним Таїнств Церкви.

Разом з цим, піклування про таких хворих може і повинно розглядатися також і в аспекті соціального служіння Церкви, служіння, спрямованого на духовний розвиток і перетворення людини і суспільства.

Організовуючи або приймаючи участь в організації допомоги невиліковно хворим і у догляді за ними, Церква не тільки співчуває і допомагає хворій людині, але й надає можливість своїм чадам послужити ближньому.

Цьому можуть сприяти наступні напрямки і форми подальшого розвитку церковної допомоги:

- Освітня підготовка духовних пастирів (особливо тих, хто несе послух при лікарняних храмах) у питаннях сучасних форм організації медичної та соціальної допомоги, у тому числі допомоги невиліковним вмираючим хворим, ознайомлення їх із сучасними прийомами соціальної роботи та що неймовірно важливо у наданні психологічної допомоги;

- Введення в курс богословських програм Духовних академій і семінарій курсу лекцій, семінарів, а можливо і спец. курсу «Основи паліативної допомоги для священнослужителів», для ознайомлення майбутніх пастирів, з методами і формами надання духовної, психологічної, медичної допомоги всім нужденним, а також невиліковним вмираючим хворим.

- Церковна богослужбова і позабогослужбова проповідь.

- Духовно-просвітницька робота в недільних школах, засобах масової інформації, світських закладах, лікувальних установах.

- Поширення методичних та інформаційно-освітніх посібників з організації служб та навчання паліативному догляду.

- Проведення практико-орієнтованих тренінгів для всіх бажаючих, надавати паліативну допомогу та догляд.

- Підвищення рівня мотивації сестер милосердя до надання допомоги і догляду за хворими і вмираючими.

- Участь служителів церкви в роботі функціональних підрозділів, служб і груп з надання паліативної допомоги.

- Об'єднання зусиль Церкви і держави з питань паліативної медицини.

Володіючи величезним духовним і історичним досвідом служіння ближньому, Церква водночас може являти і зразки тих форм, в яких цей досвід може бути закріплений, і в яких він може мати позитивний вплив на розвиток моральних і духовних основ у житті сучасного суспільства.

 

1-3 жовтня 2015 року, м.Київ

ІІ Національний конгрес з паліативної допомоги