Св. священномученик Василій

Св. священномученик Василій прийшов у світ на благословенній Богом Холмській землі у селі Тератин наприкінці третьої чверті ХІХ ст. Був він родом із достойної сім’ї Мартишів, його батько Олександер був суддею, згодом прийняв священичий сан. Молодий Василій, вихований у атмосфері благочестя, навчався у Холмській духовній семінарії.

На межі століть двядцятишестирічний Василій присвятив своє життя служінню Христові, прийнявши священичу хіротонію. Незабаром він був посланий для ведення місійної праці на далеку Аляску. Доручена йому парафія була розкинута на островах (зокрема на Афоґнаку та Кодяку), а душпастирство вимагало багатьох зусиль і самопосвяти. На американському континенті - також у США (штат Пенсильванія) і в Канаді - святий служив Православній Церкві майже дванадцять років.

Після повернення до Європи о. Василій став у 1912 р. настоятелем православної парафії в Сосновці (Сілезія). Проте незабаром надійшли важкі хвилини - після вибуху Першої світової війни разом з родиною він подався у біженство і поселився в Москві у Св.-Андроніковському монастирі, долаючи багато життєвих труднощів. Щоб забезпечити засоби для існування сім’ї, працював навіть при розвантаженні вагонів.

Після закінчення війни св. Василій повернувся до Сосновця і виконував свої душпастирські обов’язки. Проте незабаром почав інший подвиг на ниві Христовій - започаткував творення православного душпастирства у Війську Польському, щоб дати духовну опіку численним православним християнам, які там служили. Двома роками пізніше, у 1921 р., став православним військовим душпастирем, а згодом верховним душпастирем православного віросповідання у Війську Польському. Возведено його також у високий сан протопресвітера. Православне військове душпастирство св. Василій очолював наступних півтора десятиліття, на цьому особливому полі душпастирської праці йому доводилося вирішувати складні проблеми. Св. Василій був також близьким співпрацівником перших митрополитів варшавських і всієї Польщі - Юрія і Діонисія. Брав участь у підготовці отримання Православною Церквою в Польщі автокефалії.

Після відходу на заслужений відпочинок св. Василій повернувся в рідні сторони - на Грубешівщину, разом із дружиною та доньками поселився в Тератині. Саме там пережив трагічні роки Другої світової війни, коли Холмською землею проходили ворожі армії і виникали конфлікти.

Для мученика Василія Голгофа надійшла, коли багато людей уже тішилося миром. Великою мусила бути ненависть до старенького православного священика, коли саме у Страсну П’ятницю 1945 року - року закінчення війни - на його дім було здійснено напад. Цього особливого для кожного християнина дня, приймаючи великі страждання, св. Василій прийняв вінець мучеництва, віддаючи своє життя за Святу Православну Віру.

Тіло о. Василія похоронено на тератинському кладовищі. У жовтні 1963 р. його останки перевезено до Варшави і поховано на православному кладовищі на Волі. Напочатку 2003 р. було здійснено ексгумацію мощей святого і поміщено їх у церкві св. Йоана Ліствичника у Варшаві.

Св. священномученик Павло зі св. мученицею Йоанною

В 1893 р. в селі Заболотці (пов. Броди) в родині Швайків народився св. священномученик Павло. Після науки у світських школах він поступив до Духовної семінарії у Єкатеринославі (сьогоднішній Дніпропетровськ), котру закінчив у червні 1918 р. Незабаром повернувся у рідні сторони.
У 30 років Павло одружився з 24-річною Йоанною (з Лотоцьких) у церкві св. Миколи в селі Гаї Лев’ятинські (Кременецький пов.) на Волині. Товаришка життя святого була родом саме з цієї місцевості. Мала вона економічну освіту - була випускницею Торгівельної школи. Молоді люди, з’єднані таїнством любові, створили малу Церкву та спільно несли труди і радості сімейного життя.

Незабаром присвятили вони своє життя служінню Православній Церкві, коли у вересні 1924 р. св. Павло з рук митрополита Діонисія прийняв дияконську та ієрейську хіротонії, останню - в церкві св. Іоана Богослова в Холмі. Св. Йоанна вірно підтримувала свого чоловіка-священика у важкій праці на ниві Христовій. Першим місцем душпастирства нововисвяченого о. Павла стала парафія у Потоку-Горішньому на Білгорайщині.

За кілька років, наприкінці 1927 р., Церква направила священика на Лемківщину. Там він проводив душпастирську працю серед лемків, котрі саме повертались до віри своїх дідів - Святого Православ’я. На Лемківщині служив зокрема у селах Святкова-Велика та Дешниця (пов. Ясло).

В драматичний період переслідувань Православ’я на Холмщині у 1938 р. 44-річний священик повернувся сюди разом з добродійкою Йоанною і почав служіння у православній парафії в Сідлиськах на Замойщині. У ці важкі хвилини, коли православних примушували відректись своєї Церкви, о. Павло витривало укріплювяв своїх парафіян у Православній Вірі.
Роки війни - це подальше служіння о. Павла в різних парафіях Холмщини (зокрема у Снятичах). Нерідко його оточувала атмосфера ворожості до Православ’я. Разом з добродійкою Йоанною він пережив напад, грабунок, побиття. В 1943 р. його скеровано до душпастирської праці у Грабовець (Грубешівський пов.). Саме тут, разом з мученицею Йоанною, священномученик Павло знайшов дорогу до слави небесної. У день свята Успіння Пресвятої Богородиці вони прийняли вінець мучеництва, перетерпівши жахливі страждання з боку злочинців.

Св. священномученик Миколай

Св. священномученик Миколай народився в 1907 р. в селі Котлячів (Житомирського пов.) на східній Волині у багатонаціональній сім’ї Гольців. Після Першої світової війни разом з батьками поселився у древньому місті Володимирі-Волинському. Відчув покликання до служіння в Церкві і в тридцяті роки відбув богословські студії в Болгарії.

Після закінчення навчання одружився. Згодом, восени 1935 р., прийняв свячення. Молодого священика направили до села Обша на Білгорайщині, де він став вікарним священиком православної парафії в Бабицях. Душпастирське служіння починав о. Микола у складних обставинах, як позаштатний священик, жив лише з пожертв вірних. В умовах тиску на Православну Церкву з боку державної адміністрації не раз поставав перед важкими дилемами.

Через два роки, у 1937 р., о. Миколая переведено у Волинську єпархію. Там його було призначено вікарним священиком у православній парафії в Довгошиях (Дубенський пов.). Згодом його направили до села Когильно (Володимирський пов.), яке було приписане до кафедральної православної парафії у Володимирі-Волинському, де він став вікарним священиком собору.

В роки війни св. Миколай повернувся на Холмщину. Став настоятелем православної парафії в Новосілках біля Потуржина на Томашівщині. У ці трагічні часи допомагав багатьом людям уникнути драматичної долі, незважаючи на їхнє походження чи віросповідання. У своїх діях проявляв багато рішучості та відваги.

Мученицька смерть зустріла його разом із групою парафіян у квітні 1944 р. в Новосілках. Злочинці насильно вивели священика з храму, де він перед тим звершив таїнство хрещення, вивели за село і перед смертю тортурували.
Священномученика Миколая похоронили в Новосілках, поруч з тим місцем, де стояла церква, зруйнована в 1938 р. Докладне місце поховання мощей святого не встановлено. Зараз там розташоване орне поле.

Св. священномученик Лев

Св. священномученик Лев родом із глибоко пов’язаної з Холмщиною родини Коробчуків. Народився він делеко від рідної землі - в 1919 р. в Ярославській губернії (Росія), де його батьки опинилися в час біженства в роки війни.

Незабаром він опинився на рідній Холмщині, де його батько, благоговійний пастир о. Гавриїл, став настоятелем православної парафії в Кульні (Білгорайський пов.). Після закінчення середніх шкіл у Перемишлі та у Львові молодий Лев у 1936 р. вступив до Дяківської школи при Яблочинському монастирі, яку закінчив у 1939 р.

У важкі роки війни Православна Церква доручила йому в 1941 р. обов’язки дяка в православній парафії у Вербковичах на Холмщині. Невдовзі він одружився. В 1942 р. прийняв у Холмі дияконську та ієрейську хіротонії від архиєпископа холмського і підляського Іларіона, починаючи свій священичий подвиг. Спочатку молодий пастир служив у Холмі, де йому було доручено різні обов’язки в єпархіяльних установах відродженої Холмсько-Підляської єпархії.

Проте незабаром його було скеровано до особливо важкої та відповідальної душпастирської праці на Грубешівщині, до парафії Ласків. Молодий священик із відданістю працював на ниві Христовій, служив Богові і своїй пастві у важкі часи війни і конфліктів. Неодноразово на його хату були здійснені напади.

Вінець мучеництва двадцятип’ятилітній священик прийняв, разом з двома сотнями своїх вірних, у Ласкові 10 березня 1944 р. Перед смертю він зазнав великих страждань.

Тіло мученика спочатку засипали на місці смерті - у сховищі. За кілька тижнів останки о. Лева поховано на кладовищі в селі Ласків. Точне місця поховання не встановлене.

Св. священномученик Петро

Св. священномученик Петро народився у 1891 р. в селі Тарнаватка (Томашівський пов.). Навчався у рільничій школі, яку закінчив у 1908 р. В роки Першої світової війни і після її закінчення майбутній пастир і святий працював учителем.

Тридцятилітній Петро Огризко відчув покликання до церковного служіння і поступив до Волинської духовної семінарії у Кременці. Після закінчення в 1923 р. семінарії одружився. У грудні цього ж року дістав у Кременці дияконські та ієрейські свячення від єпископа люблинського Антонія. Протягом кільканадцяти років о. Петро був священиком Волинської єпархії. Служив у багатьох парафіях Володимирського, Дубенського, Луцького, Горохівського повітів.

У 1939 р., коли Волинь опинилася під владою богоборчого режиму, о. Петро повернувся на рідну Холмську землю - на Томашівщину. Поселився в селі Сумін, а невдовзі став настоятелем парафії Моратин. У ревній душпастирській праці, яку проводив у важких воєнних умовах, священик особливу увагу присвячував молоді. Не обминали його драматичні хвилини, декілька разів на нього здійснювали напади.

Мученицьку смерть прийняв у селі Чортівець (Замойський пов.), яке входило до його парафії. У квітні 1944 р. в період Страсного тижня - у Страсний і Великий Понеділок - о. Петро служив там Божественну Літургію для молоді, поєднану з великопісною сповіддю. Священика в церковному облаченні вивели з церкви. Потім зірвали з нього облачення і повели за село, де жорстоко закатували.

Тіло мученика, ймовірно, поховано на лугах на місці страждань. Детальніше встановити його не вдалося.

Св. священномученик Сергій

Св. священномученик Сергій народився у 1915 р. в селі Шиховичі біля Грубешова у благочестивій родині Захарчуків. Його батько, о. Микола, був дияконом і відомим диригентом церковних хорів на Грубешівщині. Мати святого, Марія, після смерті чоловіка поступила у Корецький монастир на Волині.

Підготовку до священичого служіння Сергій дістав у Волинській духовній семінарії та Дяківській школі при Яблочинському св.-Онуфрієвському монастирі. Після одруження, напередодні Другої світової війни, прийняв священичі свячення.

Нововисвячений о. Сергій був направлений до душпастирського служіння в парафії Наброжі на Томашівщині, де церква була зруйнована у трагічному 1938 р. Як православний священик, постійно був наражений на численні небезпеки.

У травні 1943 р. на хату священика в Наброжі було здійснено напад. Двадцятивосьмилітнього пастиря піддано жорстоким катуванням, і він прийняв мученицьку смерть. Злочинці осквернили також домашню церкву.

Мученика поховано на православному кладовищі у його рідному селі - Шиховичах. Навесні 2003 р. відкрито могилу святого і видобуто його мощі. Вони поміщені у кафедральній церкві в Холмі.

Св. преподобномученик Ігнатій

Св. преподобномученик Ігнатій народився у шістдесятих роках ХІХ ст. Відчув покликання для чернечого життя. Місцем його духовних подвигів став Яблочинський св.-Онуфрієвський монастир - твердиня св. Православ’я на лівому березі Бугу. Чернечий постриг прийняв з ім’ям Ігнатій.

У міжвоєнний період монах Ігнатій був одним із найстарших серед монастирської братії. Мав великий авторитет серед місцевого православного народу. Час великих випробувань надійшов для нього, як і для всієї братії Яблочинської обителі, в роки Другої світової війни.

Монастир тоді існував у особливо важких умовах.

Найбільш драматичною хвилиною в воєнній історії монастиря стала ніч з 9 на 10 серпня 1942 р., коли військовий загін здійснив на нього напад. Злочинці підпалили монастирські будинки і не дозволяли монахам гасити пожежу, лякаючи розстрілом. Частина монахів, у тому числі св. Ігнатій, ховалася в монастирському садку. Преподобномученик Ігнатій вирішив повернутися, піднявся на дзвіницю і почав дзвонити «на тривогу». Ставши на захист монастиря, він прийняв мученицьку смерть.

Преподобномученика Ігнатія поховано на монастирському кладовищі. Навесні 2003 р. могила святого була відкрита. Мощі св. преподобномученика Ігнатія поміщено в соборі преп. Онуфрія в Яблочині.

________________________________________

Тисячолітнє свідчення Православ’я на Холмсько-Підляській землі

День 8 червня 2003 р. – один із найважливіших у тисячолітній історії Православ’я на Холмсько-Підляській землі. Загальноцерковне прославлення Мучеників Холмських і Підляських XX ст. – це визнання Церквою і вказання зразку плодів глибокої віри православного народу Холмщини і Підляшшя. Холм – древня столиця Холмської землі і протягом століть центр духовного життя регіону – сьогодні є місцем щедрого врожаю віри, свідчення вселенськості Православної Церкви, місцем, важливим для світового Православ’я.

Православ’я на Холмщині та Підляшші має тисячолітню традицію. Православна Церква переживала тут періоди великого розвитку, але були в її історії також трагічні часи. Її доля великою мірою зумовлена тим, що ці регіони були периферійними землями Slavia Orthodoxa, західним рубежем візантійської цивілізації. Протягом всієї своєї історії Холмщина і Підляшшя були територією зіткнення східного православного християнства зі світом західного християнства і латинської культури, а водночас місцем зустрічі двох етносів – українського та польського.

Не викликає сумнівів, що християнізація земель на лівому березі середнього Бугу була здійснена в православній традиції. Відбулась вона після офіційного прийняття святої Православної Віри св. князем Володимиром Великим та його державою – Київською Руссю (988), куди входили ці землі на межі тисячоліть. Прийняття Руссю християнства з Візантії зумовило подальший історичний та культурний розвиток земель Побужжя. Звичайно християнізація була довготривалим процесом, тим більше, що землі між Вепром та Бугом були віддалені від київського центру. Творення основ парафіяльної мережі тривало тут протягом ХІ та ХІІ ст. Безперечно, цей процес інтенсифікувався після створення у недалекому Володимирі-Волинському православної єпархії, до якої увійшли ці землі. В першу чергу церкви споруджували в містах, які були адміністративно-торгівельними центрами, згодом також по селах. Вже тоді з’являлися тут перші монастирі.

Нову епоху в історії регіону започаткував вхід земель Побужжя до складу Галицько-Волинського князівства. Їх значення помітно зросло, коли князь Данило Романович (Галицький) саме сюди переніс столицю своєї держави. Спочатку таку роль відігравав Угровеськ, проте незабаром князь Данило вирішив перенести центр князівства до Холма. Це місто тоді стало також центром церковного життя регіону, коли князь Данило – мабуть, наприкінці тридцятих років ХІІІ ст. – переніс сюди православне єпископство (засноване, мабуть, кільканадцятьма роками раніше в Угровеську). Новостворена Холмська православна єпархія охоплювала західні окраїни Русі і входила до складу Київської митрополії, що перебувала під омофором Константинопольського патріарха. Холмський собор став головним храмом регіону, а також місцем поховань місцевих князів та холмських єпископів. Саме тут поміщено ікону Божої Матері, яку згодом назвали Холмською, котра на Русь була привезена з Константинополя. Княжа доба, коли ці землі належали до руських князівств, а Православна Церква знаходилась під покровительством володарів, продовжувалась до половини ХIV ст.

Вхід надбужанських земель до складу Польщі та Литви, а згодом польсько-литовської держави, змінив становище Православної Церкви. Православ’я ставало віросповіданням другорядним, меншинним, до нього стосувалися різні юридичні обмеження. Проте парафіяльна мережа Православної Церкви не зменшувалась, а навпаки – навіть розвивалася: будовано нові церкви і монастирі, що засвідчувало про живучість місцевої руської православної громадськості, незважаючи на несприятливі політичні умови. Було це тим більш значимим, що володимирська та холмська єпархії були – поруч із перемиською – найбільш висуненими на захід єпархіями Київської православної митрополії. В XVI-XVII ст. значиму роль у церковному житті відігравали церковні братства, що було виявом заангажування світських у життя Церкви і знаком відродження Православ’я. Церковні братства діяли, зокрема, в Замості (1604), Люблині (1586), Красноставі (1589). Символічним свідченням зв’язків цих земель з православним світом був візит до Замостя в 1589 р. константинопольського патріарха Єремії, в юрисдикції котрого перебувала Православна Церква у Речі Посполитій.

Кінець XVI ст. приніс подію, яка започаткувала новий – важкий і трагічний – період в історії Православ’я на землі Холмській та Підляській. Берестейська унія (1596) привела до позбавлення Православної Церкви її дотеперішніх прав, фактично ставила її поза законом. Хоча холмський і володимирський єпископи прийняли унію, більшість віруючих і духовенства зберігали віру своїх предків. Кілька чергових десятиліть XVII ст. – це період боротьби православних за свої права, період переслідувань і мучеництва за Православну Віру. Символом цього мучеництва став священномученик Афанасій Берестейський. Протягом цього століття двічі (1620, 1651) відроджували Холмську православну єпархію, проте натиски та переслідування були такими сильними, що чергові парафії та монастирі відходили від Православ’я.

ХVIII ст. було вже періодом невеликої присутності Православ’я на цій землі. Одним із нечисленних місць, де безперервно горіло світло Православної Віри, залишався монастир преп. Онуфрія Великого в Яблочині. Проте серед вірних, у більшості вже уніатів, зберігалась пам’ять про спадщину св. князя Володимира Великого, про східні джерела духовності та власної ідентичності. Саме з цього джерела виросло згодом стремління повернутися до віри предків – Православ’я. З початком ХІХ ст. змінилися політичні обумовлення – Холмщина та Південне Підляшшя увійшли до Царства Польського, яке було з’єднане персональним союзом з Російською імперією. З сорокових років ХІХ ст. були помітними заходи з метою повернення місцевих уніатів до східних коренів. Звершенням цього процесу став 1875 р., коли відбулося формальне повернення до Православ’я мешканців Холмщини та Південного Підляшшя. На жаль, політичні обставини та невідповідні засоби, які застосовували при поверненні Православ’я, призвели до того, що біля 180 тисяч синів Холмщини та Підляшшя невдовзі повністю порвало зі східнохристиянською традицією своїх предків. В 1905 р. з метою утвердження православних традицій цих земель відновлено Холмську православну єпархію, покликано також декілька нових монастирів. Незабаром надійшла Перша світова війна, принесла вона багато трагедій. В 1915 р. більшість місцевого православного населення була евакуйована вглиб Російської імперії, повернення з біженства відбулось щойно через кілька років.

Нову ситуацію створив вхід цих земель у склад польської держави (1918). В нових обставинах Православна Церква сприймалася польськими властями як залишок поділів Польщі. Хоча формально вона мала гарантовані права, проте на практиці державні власті намагалися обмежити її. Адміністраційно обмежували кількість парафій, руйновано храми, православні були дискримінованими. Католицька Церква робила заходи з метою привернення православних – безпосередньо до латинського обряду, але також через так звану неоунійну акцію. Незважаючи на це, Православ’я на Холмсько-Підляській землі зберігалось, розбудовуючи своє церковне життя в лоні Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Особливо драматичні хвилини надійшли для Православної Церкви наприкінці міжвоєнного періоду, в 1938-1939 роках, коли державна влада проводила тут «полонізаційно-ревіндикаційну акцію», під час якої було зруйновано більше 120 православних храмів, відкрито переслідували православних, а кільканадцять тисяч людей були змушені перейти в католицизм.
В цей час сини Холмщини і Підляшшя перебували також на території СРСР, де в двадцятих та тридцятих роках велася відкрита боротьба з релігією. Серед мучеників та сповідників, котрі дали там свідчення своєї віри, були також особи родом із Холмської єпархії. Двох серед них сестринські Православні Церкви причислили вже до лику святих: св. священномученика Онуфрія (Гагалюка), народженого у західній частині єпархії та преп. Леонтія (Стасевича), родом із Тарногороду.

Після важких років 1938-1939 надійшов для Холмщини та Підляшшя ще більш трагічний час. Друга світова війна стала періодом звільнення найгірших людських інстинктів і ненависті, злочини обох тоталітаризмів принесли релятивізацію цінності людського життя, розхитування християнської моралі. Особливо драматичного виміру набрали релігійні, національні, сусідські конфлікти. Парадоксальним чином період війни став часом, коли можливим стало відродження структур Православної Церкви на Холмщині і Підляшші. Відродилася Холмсько-Підляська єпархія, яку очолив архиєпископ холмський і підляський Іларіон. Відновлено ряд парафій, створено багато інших церковних установ. Це все викликало особливу ворожість до Православ’я. У роки війни і в післявоєнний час Православна Церква зазнала великих втрат – мученицькою смертю тут загинуло кільканадцять православних священиків, своє життя віддало декілька тисяч місцевого українського православного населення. Трагічно записалися у пам’яті такі назви, як Сагринь, Модринь, Ласків, Верховини... Православний люд Холмщини і Підляшшя пережив тоді час великих випробувань та свідчення віри і вірності своїй традиції.

Кінець війни не приніс спокою. В 1944-46 роках із Холмщини та Південного Підляшшя було виселено до СРСР біля 190 тисяч українського православного населення. Решту цього населення, тобто біля 45 тисяч, депортовано (з нечисленними винятками) в рамках акції «Вісла» (1947) на північні та західні землі Польщі. Майже повністю ліквідовано тут структури Православної Церкви, дозволено існування на цій території лише кількох православних парафій та Яблочинського монастиря.

Ситуація дещо змінилась лише в п’ятдесятих роках, коли почалися повернення населення, депортованого в рамках акції «Вісла». Тоді було відновлено ряд православних парафій, а у вісімдесятих роках ХХ ст. тут почали будувати церкви. Завершенням цього процесу стало відродження в 1989 г. Люблинсько-Холмської єпархії, що спричинилося до відновлення церковних структур, відродження багатьох традицій, розвитку різних форм життя Православної Церкви на цій землі.

Сьогодні, на порозі третього Тисячоліття – після десятиліть переслідувань, депортацій, репресій ХХ ст. – на Холмщині та Південному Підляшші залишилося вже небагато православних. Люблинсько-Холмська православна єпархія має лише 21 парафію і майже 50 храмів, поділених на чотири благочиння. Духовною твердинею Православ’я на цій землі є ставропігіальний монастир преп. Онуфрія Великого в Яблочині, підпорядкований безпосередньо первоієрарху Православної Церкви в Польщі. Вірні традиції предків, сини цієї землі з відданістю і ревністю несуть світло Православної Віри, своїм буттям засвідчують тисячолітню традицію, відроджуючи, наскільки це можливо, церковне життя під духовним омофором і керівництвом свого архипастиря – Високопреосвященнішого архиєпископа люблинського і холмського Авеля.

Це великий парадокс, що саме тепер, коли, здавалося б, Православ’я тут кволе, майже не присутнє, ми є свідками однієї з центральних подій у церковній історії Холмщини і Підляшшя. Причислення до лику святих Мучеників Холмських і Підляських XX століття – це доказ того, що Православна Церква виконала свою основну місію – веде православний народ цієї землі до спасіння, прищіпила глибоку віру, виявом котрої стало мучеництво, тобто, найбільший доказ відданості Христові та Святій Церкві. Символічним є факт, що помісну Православну Церкву, яка причислила до лику святих Мучеників Холмських і Підляських, очолює саме син Холмської землі. Варто підкреслити, що за всю історію Автокефальної Православної Церкви в Польщі це друга канонізація і водночас перша, яка стосується осіб, котрі жили і діяли в час автокефального буття нашої Церкви. Відтак, після періоду кенозису Православ’я на Холмщині та Підляшші переживає зараз час слави та сповнення, проте не в дочасному, земному значенні, але у вимірі духовному, спасительному.

Григорій Купріянович