Відносини Православної Церкви з рештою християнського світу

 

Проект документу Всеправославного Собору, що був прийнятий V Всеправославною перед соборною нарадою в Шамбезі, 10-17 жовтня 2015 року.

Публікується у відповідності до рішення Зібрання Предстоятелів Помісних Православних Церков в Шамбезі, 21-28 січня 2016 року.


1. Православна Церква, будучи Єдиною, Святою Соборною і Апостольською Церквою, в глибокій церковній самосвідомості твердо вірить, що займає головне місце в процесі руху до єдності християн у сучасному світі.

2. Православна Церква засновує свою єдність на факті її заснування Господом нашим Іісусом Христом і спілкуванні у Святій Трійці та таїнствах. Ця єдність виражається в апостольському преємстві і святоотцівському переданні, і Церква донині живе ним. Православна Церква має місію й обов’язок передавати та сповіщати всю істину, що міститься у Священному Писанні та Священному Переданні, яка і надає Церкві кафолічний характер.

3. Відповідальність Православної Церкви відносно єдності, так само як і її вселенська місія, були виражені Вселенськими Соборами. Вони особливо підкреслювали наявність нерозривного зв’язку між правою вірою і спілкуванням в таїнствах.

4. Безперестанно молячись «про з’єднання всіх», Православна Церква завжди розвивала діалог з відокремленими від неї, ближніми та дальніми, була першою у пошуку шляхів і способів відновлення єдності віруючих у Христа, брала участь в екуменічному русі з моменту його появи, і вносила свій внесок у його формування та подальший розвиток. Крім того, Православна Церква, якій властивий дух вселенськості та любові до людини, у згоді з божественним зволенням «щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини» (1 Тим. 2: 4), завжди трудилася заради відновлення єдності християн. Ось чому участь православних у русі за відновлення єдності християн зовсім не чужа природі та історії Православної Церкви, так як послідовно висловлює апостольську віру і Передання в нових історичних умовах.

5. Сучасні двосторонні богословські діалоги, які веде Православна Церква, так само як і її участь в русі за відновлення єдності християн, ґрунтуються на її православній самосвідомості та дусі вселенскості, і мають на меті пошук втраченої єдності християн на основі віри і передання древньої Церкви семи Вселенських Соборів.

6. Єдність, якою володіє Церква за своєю онтологічною природою, не може бути порушена. Православна Церква констатує існування в історії інших, які не перебувають у спілкуванні з нею, християнських церков і конфесій, і в той же час вірить, що її відносини з ними повинні будуватися на якнайшвидшому і більш правильному з’ясуванні ними всієї еклезіологічної тематики, особливо в області вчення про таїнства, благодать, священство і апостольське преємство в цілому. Так, виходячи з богословських і пастирських міркувань, вона доброзичливо і позитивно дивилася на діалог з різними християнськими церквами та конфесіями і на участь в екуменічному русі новітніх часів взагалі, вірячи, що таким чином вона несе активне свідчення про повноту Христової істини та про свої духовні скарби тим, хто перебуває поза нею, переслідуючи об’єктивну мету – підготувати шлях до єдності.

7. У світлі вищевикладеного розуміння всі Помісні Святійші Православні Церкви беруть активну участь сьогодні в офіційних богословських діалогах, і більшість, також, у роботі різних національних, регіональних і міжнародних міжхристиянських організацій, незважаючи на виниклу глибоку кризу в екуменічному русі. Така багатогранна діяльність Православної Церкви виникає з почуття відповідальності та переконання, що основне значення мають взаєморозуміння, співпраця та спільні зусилля по досягненню християнської єдності, «щоб не поставити якоїсь перешкоди благовістю Христовому» (1 Кор. 9: 12).

8. Звичайно, ведучи діалог з іншими християнами, Православна Церква не недооцінює труднощів, пов’язаних з цією справою, але і розуміє, які перешкоди лежать на шляху до спільного розуміння передання древньої Церкви. Вона сподівається, що Святий Дух, Який «весь збирає собор церковний» (стихіра на вечірній П’ятидесятниці), «доповнить збіднілих» (молитва на хіротонії). У цьому сенсі у своїх відносинах з іншим християнським світом Православна Церква спирається не тільки на людські сили їх учасників, але, по благодаті Господа, який молився: «Щоб усі були єдине» (Ін. 17, 21), уповає насамперед на допомогу Святого Духа.

9. Участь у нинішніх двосторонніх богословських діалогах, про які було оголошено на Всеправославних нарадах, є результатом одностайного рішення всіх Святійших Помісних Православних Церков, обов’язок яких – активно і постійно брати участь у їх роботі, щоб не перешкоджати одностайному свідченню Православ’я у славу Триєдиного Бога. У тому випадку, якщо якась Помісна Церква вирішить не призначати своїх представників на будь-який діалог або сесію діалогу, при тому, що це рішення не є Всеправославним, діалог триває. Перед початком діалогу або сесії діалогу відсутність будь-якої Помісної Церкви слід обов’язково обговорити на Православній Комісії і тим самим висловити солідарність і єдність Православної Церкви.

10. Проблеми, які виникають в ході богословських дискусій у Змішаних богословських комісіях, не завжди є достатньою підставою для одностороннього відкликання представників або остаточного припинення будь-якою Помісною Православною Церквою своєї участі. Як правило, слід уникати виходу будь-якої Церкви з діалогу і на міжправославному рівні докладати необхідних зусиль для того, щоб Православна богословська Комісія, що бере участь у цьому діалозі, була представлена повністю. Якщо одна або декілька Православних Церков відмовляються від участі в засіданнях Змішаної богословської комісії певного діалогу на серйозних еклезіологічних, канонічних, пастирських і моральних підставах, ця Церква чи Церкви, відповідно до загальноправославної практики, письмово сповіщають Вселенського Патріарха і всі Православні Церкви про свою відмову. В ході подальшого всеправославного обговорення Вселенський Патріарх виявляє одноголосний консенсус Православних Церков щодо подальших дій, включаючи і можливість переоцінки ходу конкретного богословського діалогу, якщо це буде одноголосно визнане необхідним.

11. Методологія ведення богословських діалогів спрямована на дозвіл традиційних богословських відмінностей або виявлення можливих нових розбіжностей і на пошук спільних моментів християнської віри. Вона передбачає відповідне інформування церковної повноти про різні етапи розвитку діалогу. У тому випадку, коли яку-небудь богословську відмінність подолати неможливо, богословський діалог може тривати, а зазначена розбіжність з конкретного питання фіксується і повідомляється всім Помісним Православним Церквам для прийняття в подальшому необхідних дій.

12. Очевидно, що загальною для всіх метою богословських діалогів є остаточне відновлення єдності в правій вірі і любові. Проте наявні богословські і еклезіологічні розбіжності дозволяють виявити деяку ієрархію труднощів, що існують на шляху досягнення поставленої на всеправославному рівні мети. Специфіка проблем будь-якого двостороннього діалогу припускає диференціювання вживаних в них методологій, але не мети, тому що мета у всіх діалогів одна.

13. У разі необхідності, потрібно докладати зусиль з координації роботи різних Міжправославних богословських комісій, враховуючи, що і в цій галузі має розкриватися і виявлятися нерозривна онтологічна єдність Православної Церкви.

14. Будь-який офіційно оголошений діалог закінчується із завершенням роботи відповідної Змішаної богословської комісії, коли голова Міжправославної комісії подає звіт Вселенському Патріарху, який за згодою Предстоятелів Помісних Православних Церков оголошує про закінчення діалогу. Жоден діалог не вважається завершеним до того моменту, поки на всеправославному рівні не буде оголошено рішення про його закінчення.

15. Після успішного завершення роботи якого-небудь богословського діалогу на всеправославному рівні приймається рішення про відновлення церковного спілкування, яке повинно ґрунтуватися на консенсусі всіх Помісних Православних Церков.

16. Одним з головних органів в історії екуменічного руху стала Всесвітня Рада Церков (ВРЦ). Деякі Православні Церкви були серед її засновників, а потім всі вони стали її членами. Як такий, що сформувався, міжхристиянський орган, ВРЦ, так само, як й інші міжхристиянські організації та регіональні органи, такі як Конференція Європейських Церков (КЄЦ) і Рада Близькосхідних Церков, незважаючи на те, що включають в свій склад не всі християнські церкви і конфесії, виконують важливу задачу у справі просування єдності християнського світу. Грузинська та Болгарська Православні Церкви покинули склад ВРЦ: перша в 1997, а друга в 1998 р. Вони мають свою особливу думку про роботу Всесвітньої Ради Церков і, таким чином, вони не беруть участь у діалогах, що проводяться Всесвітньою Радою Церков й іншими міжхристиянськими організаціями.

17. Помісні Православні Церкви – члени ВРЦ приймають повну і рівноправну участь у структурі ВРЦ і всіма наявними в їх розпорядженні засобами вносять свій внесок у свідчення істини і просування єдності християн. Православна Церква охоче вітала рішення ВРЦ відгукнутися на її прохання про створення Спеціальної комісії з православної участі у ВРЦ, що було зроблено у відповідь на доручення Міжправославної зустрічі в Салоніках (1998). Затверджені Спеціальною комісією критерії, запропоновані православними і прийняті ВРЦ, привели до створення Постійної комісії зі співробітництва та консенсусу. Вони були схвалені та включені в Конституцію і Регламент роботи ВРЦ.

18. Вірна своїй еклезіології, тотожності своєї внутрішньої структури і вченню древньої Церкви семи Вселенських соборів, Православна Церква, організаційно беручи участь у роботі ВРЦ, аж ніяк не приймає ідею «рівності конфесій» і не може прийняти єдність Церкви як якийсь міжконфесійний компроміс. У цьому сенсі єдність, до якої прагне ВРЦ, не може бути плодом лише богословських угод, але має бути плодом і єдності віри, що тáїнственно зберігається і живе в Православній Церкві.

19. Православні Церкви – члени ВРЦ вважають обов’язковим для участі у ВРЦ те основне положення його Конституції, згідно з яким його членами можуть бути лише ті Церкви та конфесії, які, згідно з Писанням, визнають Іісуса Христа як Бога і Спасителя та сповідують віру в славимого в Трійці Бога – Отця, Сина і Святого Духа, згідно з Нікео-Царгородським Символом віри. Вони глибоко переконані, що еклезіологічні передумови Торонтської декларації (1950) «Церква, Церкви і Всесвітня Рада Церков» мають основне значення для участі православних в Раді. Тому, саме собою зрозуміло, що ВРЦ не є, і ні в якому разі не повинна стати над-Церквою. «Мета ВРЦ – не домовлятися про союзи між церквами, які можуть укладатися лише самими церквами, діючими за власною ініціативою, а встановлювати живі контакти між церквами і сприяти вивченню та обговоренню питань єдності Церкви» (Торонтська декларація, §2).

20. Перспективи проведення богословських діалогів Православної Церкви з іншими християнськими церквами і сповіданнями завжди виходять з канонічних критеріїв церковної традиції, яка вже сформувалася (7-й канон II-го і 95-й канон П’ято-Шостого Вселенських соборів).

21. Православна Церква бажає підтримати роботу Комісії «Віра і церковний устрій» і з особливою цікавістю стежить за її богословським внеском до цього дня. Вона в цілому позитивно оцінює документи богословського характеру, прийняті Комісією за участю православних богословів, які внесли цінний внесок, як важливий етап у процесі зближення християн. Однак Православна Церква не виражає повної згоди з інтерпретацією в цих документах найважливіших питань віри та устрою.

22. Православна Церква вважає, що будь-які спроби розділити єдність Церкви, що робляться окремими особами і групами під приводом нібито охорони або захисту істинного Православ’я, підлягають осуду. Як свідчить вся життя Православної Церкви, збереження істинної православної віри можливо тільки завдяки соборному устрою, який споконвіку представляв компетентний і вищий критерій Церкви в питаннях віри.

23. Загальним для Православної Церкви є усвідомлення необхідності ведення міжхристиянського богословського діалогу, і тому вона вважає, що він завжди повинен супроводжуватися свідченням світу справами взаєморозуміння і любові, які відбивають «радість невимовну» Благої Звістки (1 Петр. 1: 8), виключаючи всяку практику прозелітизму чи інших зухвалих проявів міжконфесійного антагонізму. У тому ж розумінні Православна Церква вважає важливим, щоб усі ми, християни, що надихаємося спільними найважливішими принципами нашої віри, доклали зусиль, щоб з готовністю дати одностайну відповідь на ті складні проблеми, які ставить перед нами сучасний світ. Ця відповідь має ґрунтуватися на ідеальному прикладі нової у Христі людини.

24. Православна Церква усвідомлює той факт, що у відповідь на нові умови і нові виклики сучасного світу рух за відновлення єдності християн приймає нові форми. Необхідно, щоб Православна Церква продовжувала нести своє свідоцтво розділеному християнському світу на підставі апостольського Передання і своєї віри.

Ми молимося, щоб християни спільно трудилися, щоб наблизити день, в який Господь виконає надію Православних Церков, і буде «одне стадо і один пастир» (Ін. 10, 16).

15 жовтня 2015, Шамбезі