Примирення суспільства, як наслідок примирення людини з Богом

 

Обрана тема цьогорічних Успенських читань як ніколи актуальна для нинішнього українського суспільства і багатогранно характеризує ті явища і події, що спільно переживаємо в умовах, які не можуть не хвилювати нас. Без пам’яті ми виявляємося безсилими у будуванні нашого спільного майбутнього, без правди не здатні дати відповіді на ті запитання, які сіють ворожнечу і розкол в суспільство. Проте найбільше хотілося б зупинитися на питанні примирення і шляху його пошуку, що в конче необхідно сьогодні, аби бути здатними будувати завтрашній день. І, власне, саме це поняття лежить у тій духовній площині, яку формує в нашому суспільстві Церква.

Події, що тривають в Україні ось вже майже два роки, змушують нас сьогодні повсякденно шукати першопричини та шляхи подолання тих негативних явищ, котрі призвели до трагедії нашого народу після двох десятків спільного існування в одній Державі в умовах незалежності. По-різному можна називати ситуацію, в якій опинилися. «Зовнішня агресія», «міжусобна брань» чи «громадянська війна» - всі ці поняття так чи інакше приводять нас до одного висновку – українці досить великою мірою винні в цій біді, оскільки не зважаючи, на те що основною причиною є геополітичні ігри чи гібридні атаки, наш народ дозволив змусити себе зненавидіти один-одного, що звісно розв’язує руки сильним світу цього задля реалізації своїх чорних планів.

Маючи спілкування сьогодні з владою, нас, представників Церкви, довіра до якої в нашому суспільства найвища, часто запитують – що ж робити аби в Україні запанував мир і порядок? Дійсно, відчувши тепер стільки горя, про мир говорять всі, та як досягнути того примирення, коли по всій державі ми констатуємо розбиті родини, які рятуються в різних регіонах, сльози та прокляття матерів, сотні, а можливо і тисячі, безіменних могил, та сиріт. Ми бачимо, що жоден із політичних сценаріїв не об’єднують людей у начебто спільній меті – примиренні українського суспільства та досягненні миру в державі. Церква, спостерігаючи за подіями, постійно наголошує, що мир – єдина ціль, до якої слід всім разом прямувати! Проте як? Насправді відповідь на це запитання лежить у духовній площині, сфері спілкування з Богом. Тобто примирення в Україні можливе лише тоді, коли кожен з нас примириться із власною совістю – Внутрішнім Законом Божим, з ближніми і дальніми (Єф. 2:17) і, якщо це можливо, зі всіма людьми (Рим. 12: 18) і тільки як наслідок цього із Богом. Власне примирення з Богом і є головним рецептом порятунку нашого народу в умовах перегортання цієї трагічної сторінки нашої історії. І це дійсно так, оскільки якщо всі ми називаємо себе християнами, то наша місія – це стремління до творення справжнього миру, бути миротворцями, носіями духу любові Христової, шукачами Царства Божого і правди Його.

Проте проаналізуємо шлях розділення українців, шлях, який привів нас до тієї ворожнечі, що дала можливість маніпулювати свідомістю та породила ту ворожнечу, котра зіграла трагічний сценарій війни. Історія зберегла нам приклади розділення українських земель по Дніпру, по Дикому полю, по Збручу. Радянська епоха внесла свою лепту проводячи геноциди з місцевим населенням та політикою переселень, що стерло зі свідомості багатьох історичну пам’ять. Проте все це не так сильно вплинуло на реалізацію сьогоднішньої трагедії, як роки незалежності, коли політична боротьба використовувала найбрудніші методи маніпуляцій. В першу чергу згадаймо скільки разів переписувалися підручники з історії України, яка писалася на замовлення Міністрів а не колегіально експертами – і ось ми бачимо ганебний приклад, коли молодь з різних регіонів вивчає різну історію тієї ж держави. На зорі Незалежності ми стали свідками як політики грубо і безцеремонно втрутилися у життя Церкви, заробивши собі певні рейтинги. Найгірше те, що це ганебне явище присутнє в нашому суспільстві і сьогодні. Не менш популістським є мовне питання, яке піднімається в Україні лише напередодні виборів та під час революцій. Приклади штучного поділу України ми бачили під час президентських кампаній у 1999 та 2004 роках, коли руками політиків українців агресивно налаштовували один проти одного – а саме на Схід і Захід. У 2004 році ми взагалі мали справу із технологією, яка називається «розділювальна пропаганда», що популярна в США та Росії. Самим наявним прикладом цьому були хоча б агітаційні листівки одного із кандидатів, які зображували карту України з поділом її регіонів на три сорти. Вибори 2010 року ознаменувала теза на кшталт: «Минулий Президент був ваш, а тепер буде наш» - тобто, боротьбу кандидатів та їх програм перетворювали на штучну боротьбу регіонів. На сьогоднішній день ми стаємо свідками як політичну боротьбу штучно переводять у площину релігійну, результатом чого знаходять свою реалізацію такі явища як політичне православ’я, релігійний фундаменталізм чи боротьба цивілізацій, які не мають нічого спільного із Євангелієм та несуть в собі велику небезпеку, оскільки знаємо з історії, що релігійні війни принесли не менше шкоди ніж політичні. В той самий час для України, держави поліконфесійної, релігійний поділ, релігійна ворожнеча є дуже небезпечними і майже унеможливлюють примирення суспільства.

Як бачимо, причин до ворожнечі між українцями та цілими регіонами в середині держави є чимало і плани по розділу населення увінчалися позитивними результатами. В таких умовах будь-які технології стають тим сірником, який знайшов своє місце і час в новітній історії нашої Держави. Щоб знайти відповіді задля усвідомлення причин та виходу з цих реалій Церква пропонує творіння святих отців. Святитель Феофан Затворник пише: «В середовище творінь Божих через гріх увійшло розкладання (розпад) і вони вступили в розбрат не тільки між собою, але і з Творцем своїм». Тобто святитель наголошує, що саме гріх кожної людини є причиною ворожнечі як між людьми, так і ворожнечі по відношенню до Бога. Виходячи із цього можемо говорити, що примирення – це в першу чергу звільнення від гріха. Господь створив людину, як наділену свободою істоту для взаємної любові, проте свобода є великим випробуванням для людини. Князь світу цього шукає можливість полонити Богом даний дар – свободу, через що увійшов гріх в природу людини, і саме гріх поклав початок ворожнечі, відкинувши заповідану любов. Проводячи паралель з сучасністю, можемо перевести це на світську мову – сильні світу цього, відкидаючи свободу особистості, полонять нашу свідомість, маніпулюючи нею, спонукають до ворожнечі через впевненість у своїй єдиновірності та нехтуванні інтересами ближнього. Тому мусимо зрозуміти, що першопричиною ворожнечі між людьми – це відсутність бажання людей жити в Законі Божому, відсутності любові і ворожості по відношенню до Бога.

Зазвичай у науковому погляді на поняття «примирення» ми розуміємо двосторонній процес з наявним налагодженням діалогу та пошуком компромісів. Та у духовному контексті примирення – це процес односторонній, оскільки за словами святителя Іоанна Златоуста: «Людина ворогує проти Бога, а не Бог проти людини. Бог ніколи не ворогує». У секулярному суспільстві звісно виникне запитання – в чому зв’язок? Та тут ми опиняємося у певній циклічній залежності, оскільки звільнитися від гріха можна лише попередньо примирившись з Богом, а от віднайти примирення з Богом можна лише переставши грішити, що і є причиною ворожнечі поміж людьми.

Тобто відкинувши гріховні наші справи, думки та звички ми ухиляємося від ворожнечі та віднаходимо примирення з Богом, як про це свідчить апостол Павел: «Думка бо тілесна ворожнеча на Бога» (Рим. 8:7) та в іншому посланні: «І вас, що були колись відчужені й вороги думкою в злих учинках» (Кол. 1:21). В цьому полягає залежність, адже викорінюючи власні гріхи, ми перемінюємо власний світогляд і власне життя, що стає визначальним фактором у взаємовідносинах з ближніми. Взаємозв’язок ще можна прослідкувати у процесі звільнення від гріха – це покаяння, тобто прощення наших гріхів Творцем, яке стало можливим завдяки Голгофській жертві – найбільшому прояві жертовної любові в історії людства. Господь перший протягнув руку людині, давши шанс на примирення з Творцем. Християнин, котрий усвідомлює повноту цього дару спасіння, розуміє, що Голгофа проводить кожного із нас до примирення з Богом через Господа нашого Іісуса Христа. За словами Господа: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6). Це свідчить про те, що кожна віруюча людина повинна йти за Христом, щоб отримати примирення з Триіпостасним Богом. Ми «хвалимося Богом через Господа нашого Іісуса Христа, - пише апостол Павел, - посередництвом Котрого ми отримали нині примирення» (Рим. 5:11).

Проте в тому ж посланні є визначальні слова, які сьогодні слід зрозуміти кожному з нас. Господь полюбив людей, коли вони ще були Його ворогами, і саме тоді Його Син помер за нас (Рим. 5:8). Так от наслідок – якщо ми приходимо до Бога через Христа, в усьому наслідуючи Його, оскільки Павел в ультимативній формі попереджає, що лише померши з Ним, ми зможемо з Ним і ожити (2Тим. 2:11), то виходить, що шлях примирення людей має проходити через прояв любові до ворога, не чекаючи його покаяння перед нами. Тобто ми примиримося з ближнім лише тоді, коли перші полюбимо свого ворога. Звичайно, якби цей процес був одночасно зреалізований всіма сторонами, то він був би для нас не настільки дивовижним як здається на перший погляд, та все ж, промовляючи щоденно Господню молитву ми самі засвідчуємо готовність до прощення, примирення і прояву любові говорячи: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Виходить, що на перший погляд настільки нереальне примирення в суспільстві, яке полягає через шлях примирення з Богом, в результаті зводиться до покаяння та прощення. Насправді, при ретельному погляді на сучасну Україну – власне цих двох відважних кроків не вистачає кожному громадянину нашої Держави. І тут ми дійсно можемо стати свідками тієї циклічності, про яку говорили на початку – нам всім слід шукати миру, але в першу чергу миру з Богом, який є люблячим людей і милосердним (Вих. 34:6) постійно являє людині Своє прощення, завжди готовий сказати «мир народу Своєму» (Пс. 84:9).

Церква сьогодні, і кожен свідомий християнин, має відчувати на собі відповідальність, яку поклав на нас Господь – бути послідовниками апостолів, котрі були вісниками «слова примирення» (2 Кор. 5:19). Тобто бути вісниками і на власному прикладі показувати життя за Євангелієм – свідчити про примирення, покаяння та прощення і їх важливість заради збереження земної Батьківщини і пошуку наближення до Бога через любов до ближнього. Саме через призму такого погляду на нинішню кару Господню, що зійшла на наш народ мусимо запевнити наше суспільство, що сама кара не є самоціллю, а служить засобом до примирення і наступає лише в тому випадку, коли всі інші засоби не приносять користі. Бог карає з «поблажливістю і пощадою, даючи… час і спонукає звільнитися від зла…» (Прем. 12:20). І тільки пізнавши істину, яка полягає в таємниці нашого спасіння, що проводить нас через Голгофу, де відбулося найперше примирення наше з Господом, ми зможемо звільнитися від тягаря, що нині повис над усіма нами, звільнитися від злощасної маніпуляції нашою свідомістю слугами диявола і примиритися в цьому буремному і трагічному сьогоденні.

На перший погляд, цей шлях здається утопічним. Дійсно мова про таке глибоке примирення в нашому суспільстві сьогодні виглядає дивним і невчасним, оскільки, здавалося б, вимагає багато часу, якого в нас обмаль. Проте, слід зрозуміти, що ми усі разом дуже довго тягнули і закривали очі на ці фактори, що роками копали ту прірву, яка розділила суспільство, сусідів і навіть родини. І жодний із соціологічних чи політичних рецептів вже не мають сили в тих умовах, в яких опинився український народ. І лише усвідомивши духовну первопричину розколу, а саме ворожнечу кожної особистості з Богом, вказує на причину ворожнечі, що призвела до трагічних подій, що спостерігаємо. Тому якщо ми вважаємо себе справжніми християнами, то мусимо відповідати тим нормам, які характеризують цю групу людства, і опанувавши свої пристрасті усім разом прийти до істинного покаяння і прощення – а наслідком цього процесу отримаємо загальне примирення і в Бозі, і серед людей.

+ Філарет,

єпископ Львівський і Галицький