Після тривалого періоду панування атеїстичного режиму поступово відроджується церковне життя, завдяки сучасним засобам комунікації з'являються нові можливості для місіонерської діяльності. Однією з форм проповіді завжди було церковне мистецтво — мистецтво архітектури, ікони, співу.

Особливістю нашого часу є доступ до творів минулого завдяки новітнім технологіям: у сфері образотворчого мистецтва нам доступні як зображення інтер'єрів храмів епохи вселенських соборів, так і репродукції, наприклад, барочних церков XVIII століття; у царині церковної музики завдяки легкодоступності цифрового запису ми можемо ознайомитися з творами різних виконавців, репертуар яких складається як з анонімних творів давньої традиції співу, так і з авторських творів ХІХ століття. Такого вибору не було ще років 20 тому. Можливість долучитися до надбань церковної культури з одного боку збагачує нас, з іншого – іноді має і негативні наслідки. Можливість використання творів різного стилю досить часто породжує еклектизм при побудові й облаштуванні храмів (тобто випадкове поєднання різних напрямків у архітектурі чи живописі або музичних творів різного стилю при богослужінні). Тут виникає запитання: на яку ж саме традицію варто орієнтуватися? Який стиль співу чи живопису наслідувати? Як не піддатися спокусі імітації старовини? Зрештою, якими засобами донести до сучасної людини Благу Вість? Мабуть, відповісти однозначно на ці запитання неможливо, адже кожен стиль давав відповіді на актуальні проблеми саме свого часу.

Одним з можливих варіантів відродження церковної традиції є звернення до культурної спадщини Візантії та Київської Русі. Дослідження ХХ століття у сфері візантійської культури, мистецтва та літургіки дають величезний матеріал для творчих пошуків. Візантійська храмова культура є винятково цілісною, її складові  підпорядковані єдиній богословській ідеї, а саме – спілкуванню з Богом. Кожен храм візантійської епохи, що дійшов до нашого часу, дає нам можливість переконатися, що завдяки співрозмірності архітектурних форм людині та масштабу стінопису він розрахований в першу чергу на прилучення присутніх до особистісної зустрічі з Христом. Священні зображення розміщувалися в ньому таким чином, щоб створити якомога тісніший контакт з глядачем. До прикладу, згадаймо Богородицю Оранту Софії Київської.

Захоплення цією традицією привело до утворення у Львові двох колективів - вокального ансамблю “Канон” та об’єднання іконописців в імя свт. Кипріана, митрополита Київського. Спільним для них є прагнення долучитися до витоків православної храмової культури та відродити, наскільки це можливо, хоч дещо з середньовічної богослужбової традиції. У репертуар ансамблю входять візантійські, балканські, грецькі, давньоруські піснеспіви (ознайомитися з аудіозаписами можна на сайті www.kanon.org.ua). В основі діяльності іконописного об’єднання лежить мистецтво XIV-XV століть країн візантійського культурного ареалу. Однак, орієнтуючись на конкретний стиль, об’єднання не має на меті його імітувати чи копіювати збережені пам’ятки. Шлях копіювання та механічне перенесення хрестоматійних творів на площини стін храму, що вселенський патріарх Афінагор назвав „благочестивою археологією”, є хибним і нехарактерним для візантійського мистецтва явищем. Важливим є наслідувння принципу стінописного оформлення давніх храмів – коли розписи утворюють цілісну богословську і композиційну програму, яка розкриває, наприклад, зміст престольного празника церкви чи життєвого подвигу святого (детальніше про об’єднання можна довідатися на сайті www.sacral-art.com).

Спробою хоч у малій мірі донести до сучасників здобутки візантійської храмової культури став міні-перформанс, спільно проведений цими колективами у Львівському Палаці Мистецтв. У рамках виставки сучасного іконопису “Образ”, організованої в лютому місяці іконописцями свт. Кипріана, в одну з неділь після літургії у виставкових залах Палацу було проведено репетицію ансамблю. Експозиція виставки була побудована так, щоб дати відвідувачам якомога повніше уявлення про процес створення поліхромії церкви. Були представлені як завершені роботи –  ікони та широкоформатні фотографії розписаних церков – так і ескізи, проекти розписів. Акція мала місіонерське спрямування: це була спроба за межами храму у світському мистецькому середовищі показати елементи літургійної традиції Православ'я, стимулювати відвідувачів до роздумів, пошуків першоджерел, шляху до Храму. За формою цей захід цілковито відповідав формам презентацій сучасного мистецтва, коли, наприклад, одночасно з показом живопису чи скульптури демонструють відеоматеріали процесу творчості, або ж долучають глядачів до участі в заході. Водночас це була спроба наблизитися до одного з принципів середньовічної сакральної творчості, а саме – синтезу різних видів мистецтв у храмовому просторі.

Синтетичність була однією з характерних ознак візантійського та давньоруського мистецтва. Одні й ті ж самі образи та ідеї втілювалися в архітектурі, живописі, співі, літературі. О. Павло Флоренський зараховував сюди також мистецтво жесту, літургійного одягу і навіть кадильного диму, який, підносячись вгору, виявляє архітектурні особливості церкви. Споглядання іконописних зображень під час близького за змістом літургійного співу створювало цілісне уявлення про духовний світ. Види мистецтва, поєднуючись, справляли величезне враження на людину. Як у іконі, так і у співі спільним був архетип, на основі якого відбувався процес творчості. У музиці це – мелодичні формули (подобни, система восьми гласів), в іконописі – іконографічні схеми. Цей принцип слугував збереженню канону, який мислився не як обмеження у творчості, а як її основа. І образ, і піснеспів були творами мистецтва, метою яких було не прикрашення Літургії, а свідчення про істину, про першообраз. Мистецька вартість твору не була самоціллю, однак їй приділялася величезна увага, оскільки саме вона повинна була сприяти якомога кращому розкриттю змісту ідей, образів, текстів.

У майбутньому згаданими колективами планується проведення подібних заходів у інших обласних центрах. Метою ж є створення у перспективі храму, у якому органічно були б поєднані візантійські принципи облаштування його інтер'єру, співу та обряду.